@Самотність в мережі@ © Або для чого люди разом?

Все життя на долоні. Ой, пробачте, все життя в Інтернеті. Дитячі анкети, що мандрують по класу з наївними питаннями: «Що ти думаєш про мене?», щоденники, яким звірялися найсокровенніші таємниці, закопані на подвір’ї під бузком «секрети», накриті шматочком пляшкового скла, переросли в блоги, он-лайн денники, сайти. Люди завжди не правильно уявляють собі майбутнє. Воно, майбутнє, розвивається не в бік величезних космодромів і підводної станції життя, не до розумних холодильників і рухомих тротуарів, воно рухається в бік поглиблення ексгібіціонізму. Не збоченого бажання оголювати власне тіло, а, в цілому, такого ж збоченого, але менш соціально небезпечного, простого людського бажання показати усю красу своєї душі. Або навіть не так. Знову пробачте. Бажання оголювати душу виникає від самотності. Навіщо комусь доводити всю свою «роз чудовість», якщо є хтось, хто тобі ж це і доведе?

А ще Інтернет допомагає проводити дослідження бунтівним душам. От, наприклад, душа в сум’ятті. Її цікавить питання: для чого люди разом? Ти, ти, ти, — вказую пальцем на присутніх десь у віртуалі читачів. – Або ти! Навіщо ти разом з тим, з ким ти разом? Що вас тримає? Адже, скільки б мені не розповідали, не доводили про соціальність людини, по суті, від початку часів людина людині… Ну, ви самі знаєте, правда? Покарання в тюрмі страшне не стільки обмеженням свободи, скільки відсутністю самотності, усамітнення, двадцять чотири години на добу ти з кимсь. Це важко. Просто приклад.

Якщо хтось говорить про необхідність спілкування, то виходить, що цілими днями ми спілкуємося на протязі усього життя. Тисячі, десятки тисяч наших робочих людино-годин присвячені спілкуванню. Садочок, школа, університет, батьки, робота, друзі, театр, музей, аська і чати, зрештою, — хіба такого спілкування мало нормальній людині? Навіщо добровільно обмежувати свою свободу, валити на свої, і так завалені плечі, ще чиїсь клопоти, спільні обов’язки (ах ти ж, безвідповідальний, такий-сякий, забув купити мені в магазині шкарпетки, хліб, прокладки, ковбасу, мінералку ітсетера)?!

Секс, точніше – безпечний секс з одним партнером? Ну, для цього, при сучасному розвитку технологій, навіть не обов’язково бути з кимось. Секс – важливо, звичайно, але, не скажу нічого нового, якщо нагадаю, що він не може бути «суперклеєм» стосунків, не слеїть, не зростить, так, лише затримає на трішки.

Тобто, всі версії терплять поразку. А в Інтернет відповідях на поставлене питання виникло багато цікавих варіантів відповідей. Як вам: САМОНЕДОСТАТНІСТЬ? Цікаво, так? Люди шукають те, що «перекриє» їхню само недостатність. Це навіть не пошук половинки. Пошук самого себе. Тобто, людина, наче каліка, шукає будь-кого, аби лікувати свою недостатність. Хтось каже: для різноманітності, щоб сумно не було, щоб було з ким поговорити. Особисто в мене виникає протест. Для різноманітності можна купити новий комп’ютер, телевізор, змінити обстановку, гардероб, з’їздити кудись, але жити з людиною, в горі і в радості, поки смерть… і далі по тексту? Набридне ж, гірше гіркої редьки набридне.

Як на мене: версії  про соціалізацію, різноманітність, недостатності і достатності, сексі – нікуди не годяться. Так, ми боїмося самотності, так, нам потрібно, щоб хтось був поруч, вночі зігрів, втішив. Але ж для цього є ще батьки, друзі. Значить, все не те. Не зовсім те. Не лише для цього люди разом!

Знову банально, не психологічно, але з часом втрачається смак поцілунків, швидкість мурашок по шкірі, блиск у очах, а люди разом, здається, попри всі закони логіки. Давно б вже мали набриднути і розбігтися, а ні! Навіть мимовільна зрада не змінює положення справ у довічній боротьбі. І от вона, одна з тих відповідей, з якими я згодна, може не на сто відсотків, але частково… на більшу частину: люди разом для того, щоб цілуватися вранці, щоб скаржитися, сваритися, радіти один одному, для того, щоб не бути самотніми. Версії об’єдналися. Для того, щоб бути. Але для мене, все одно, секрет: чому з цим я готова старіти, той, ніби ж нічим не гірший, дратує, здається, від такого пішла б на раз. Хімія. Чари.

Залишається додати. Часто ми залишаємося «разом» через звичку. Спочатку, ніби «злюбиться-стерпиться», потім спільний телевізор-холодильник, дітки, а далі просто лінь, страшно щось змінювати. А що там, за межею цього власного острівка між особового болота? Так, заростаючи потихеньку мохом, люди залишаються разом, не маючи права бути разом, відбираючи в когось право на щастя.

Іноді так хочеться, щоб хтось прийняв рішення. Якщо у тебе забирають твоє, відвоюй його. Хіба ні? Скажи: я хочу бути з тобою, хочу померти з тобою в один день, готовий ділити з тобою твої будні і твої свята, твій найокриленіший успіх і найфіасковіше фіаско. Тоді, можливо, тобі і мені вдасться бути разом, а якщо ні, що ж, тоді ми будемо з тим, за кого не доведеться боротися!

О, ще. Довелося в мережі мені ще задати одне питання, яке, судячи з кількості відповідей, хвилює багатьох моїх он-лайн друзів: чи приходилося вам зустрічати ідеальні пари (я дозволила собі не уточняти параметрів ідеальності, оскільки ідеали в кожного свої)? Так ось, що дивно, навіть ті, хто, здавалося б, мав би відносити себе до, якщо і не ідеальних, то щасливих пар, вказували на якісь міфічні престарілі сім’ї, шлюби друзів і т.д. Все виходить, мало? Так ось задавши в мережі два питання, перечитавши гору літератури, я досі не можу зрозуміти. Якщо відкинути моменти обов’язкового «дітонародження», сексу, традицій, різноманітності, спілкування, то для чого люди разом? Навіщо люди один одному? І не будь-які, а саме ці, саме в цій комбінації?!

Юля Смаль

Тематична атестація № 1. 8 клас. «Кількість речовини» (думаю, з часом, тут будуть всі матеріали моєї педагогічної роботи)

Тематична атестація № 1, 8 клас

«Кількість речовини»

Варіант 1

 

Теоретичні питання

  1. Кількість речовини. Моль.
  2. Число Авогадро.
  3. Молярна маса.
  4. Молярний об’єм газів.
  5. Відносна густина газів.
  6. Закон об’ємних відношень газів Гей-Люсака.
  7. Формули для визначення кількості речовини.

 

Задачі

І рівень

1. Визначити масову частку Оксигену в Кальцій карбонаті СаСО3.

2. Визначити кількість речовини Водню об’ємом 5.6 л.

3. Визначити відносну густину хлору за воднем.

4. Визначити об’єм кисню кількістю речовини 3 моль.

 

ІІ рівень

  1. Визначити масу Сульфур (IV)оксиду, якщо він займає об’єм 224 л.
  2. Яка маса 3.01*1023 молекул сульфатної кислоти H2SO4?
  3. Скільки атомів і молекул міститься в аміаку NH3 об’ємом 448 л?
  4. Відносна густина невідомого газу за повітрям 0.5. Визначити відносну густину цього газу за гелієм.

 

ІІІ рівень

  1. Визначити об’єм азоту, необхідний для взаємодії з воднем, щоб утворилося 18 л аміаку NH3.
  2. Визначити об’єм кисню, який утвориться при розкладі бертолетової солі KClO3 масою 316 г. Скільки молекул кисню при цьому утворилося?
  3. Визначити масу Гідроген пероксиду H2O2, який розкладається з утворенням 8 л кисню.
  4. Густина газу становить 3.17 л/моль. Визначити густину цього газу за повітрям.

 

 

***

Обчисли молярну масу газу, якщо його густина за воднем становить 8.5. Визнач формулу газу, знаючи, що масова частка Нітрогену в його складі становить 82,35%, а Гідрогену – 17,65 %.

 

 

 

 

 

БАЖАЮ УСПІХУ!

 

Нагадую: однакові роботи оцінюються однаково, найчастіше, негативно!

 

Тематична атестація № 1, 8 клас

«Кількість речовини»

Варіант 2

 

Теоретичні питання

  1. Кількість речовини. Моль.
  2. Число Авогадро.
  3. Молярна маса.
  4. Молярний об’єм газів.
  5. Відносна густина газів.
  6. Закон об’ємних відношень газів Гей-Люсака.
  7. Формули для визначення кількості речовини.

 

Задачі

І рівень

1. Визначити масову частку Оксигену в Натрій нітраті NaNО3.

2. Визначити кількість речовини Гелію (He) об’ємом 4.48 л.

3. Визначити відносну густину хлору за воднем.

4. Визначити об’єм фтору F2 кількістю речовини 0.1 моль.

 

ІІ рівень

  1. Визначити масу Карбон (IV)оксиду, якщо він займає об’єм 1,12 л.
  2. Яка маса 6.02*1022 молекул Барій гідроксиду Ba(OH)2?
  3. Скільки атомів і молекул міститься в Нітроген (IV) оксиді об’ємом 5,6 л?
  4. Відносна густина невідомого газу за воднем 22. Визначити відносну густину цього газу за киснем.

 

ІІІ рівень

  1. Визначити об’єм азоту, необхідний для взаємодії з воднем, щоб утворилося 18 л аміаку NH3.

2. Визначити об’єм кисню, який утвориться при розкладі бертолетової солі KClO3 масою 316 г. Скільки молекул кисню при цьому утворилося?

3. Визначити масу Гідроген пероксиду H2O2, який розкладається з утворенням 8 л кисню.

4. Густина газу становить 3.17 л/моль. Визначити густину цього газу за повітрям.

 

 

***

Чи вистачить водню, що утворився внаслідок взаємодії цинку кількістю речовини 0.5 моль з хлоридною кислотою HCl, для відновлення заліза масою 11 г з залізної окалини Fe3O4?

 

 

 

 

 

БАЖАЮ УСПІХУ!

 

Нагадую: однакові роботи оцінюються однаково, найчастіше, негативно

Канцерогени

Канцерогени

Частота використання слова «канцерогени»(лат. cancer – рак, gen – утворення, створення) в побуті вимагає популярного пояснення даного терміну та його зв’язку з антропогенним впливом (тобто, діяльністю людини).

Комітет експертів ВООЗ в 1979 р. дав визначення поняттю: “Канцерогеном (фізичним, хімічним або вірусним) називають агент, що може викликати або прискорювати розвиток новоутворення, незалежно від механізму (або механізмів) його дії або ступеню специфічності ефекту. Канцероген – це агент, що в силу своїх фізичних або хімічних властивостей може викликати незворотну зміну або пошкодження у тих частинах генетичного апарату, які здійснюють гомеостатичний контроль над соматичними клітинами”.

На сьогоднішній день канцерогенами називають речовини, які сприяють утворенню та розвитку ракових захворювань. При чому, канцерогенез напряму пов’язують з антропогенезом (діяльністю людини). Але це не зовсім так, оскільки до канцерогенів відносять також фізичні впливи: іонізуюча та неіонізуюча радіація, наприклад, сонячне випромінювання (яке не можна віднести до антропогенної діяльності). Також канцерогенну дію мають біологічні агенти, до яких належать різноманітні віруси.

За походженням канцерогени можна класифікувати на антропогенні (породжені діяльністю людини) та природні (відомими прикладами природних канцерогенів є ізопрен – основна складова природних каучуків та терпени з хвої).

Хімічні речовини та професійні впливи з точки зору їх канцерогенності для людини поділяються на три групи:
— хімічні речовини, група речовин, виробничий процес або професійний вплив, які є однозначно канцерогенними для людини; до цієї групи відносяться речовини лише за наявності достатніх епідеміологічних доказів, що свідчать про причинний зв‘язок між впливом речовини та виникненням раку; характерні представники цієї групи- 4-амінобіфеніл (ефективний антиоксидант), сполуки миш‘яку, азбест (волокнистий силікат, сюди ж належить і шифер, який з азбесту виготовляється), вінілхлорид, полівінілхлорид.

— речовини, можливо канцерогенні для людини; до них відносяться сполуки з більш або менш високим ступенем доведення їх канцерогенної дії. Представники: металічний берилій та декотрі його сполуки, акрилонітрил, епіхлоргідрин, 1,4-діоксан, гідрохлорид феназопірину (анальгетик).
— речовини, що не можуть бути класифіковані з точки зору їх канцерогенності (тобто їхній канцерогенний вплив не доведено): характерні представники цієї групи- фторурацил, бензилхлорид, фенобарбітал, стирол, сахарин.

За хімічною структурою канцерогенні речовини належать до різноманітних класів неорганічних та органічних сполук, вони відносяться до: 1) поліциклічних ароматичних вуглеводнів (ПАВ); ароматичних азосполук; 3) ароматичних аміносполук; 4) нітрозосполук та нітрамінів; 5)металів, металоїдів та неорганічних солей (найвідоміші нам канцерогени цієї групи – сполуки ртуті).

Проблема впливу канцерогенних чинників на організм людини є сьогодні надзвичайно актуальною. Наприклад, фахівці ВООЗ і міжнародного інституту раку стверджують, що 70-80% пухлин виникає під впливом негативних зовнішніх чинників (хімічних, фізичних і навіть деяких біологічних). Коли люди зрозуміли, що потерпають від власної діяльності, вони почали активні дослідження канцерогенезу і речовин, що його викликають. Проте робота, яка ведеться в цьому напрямку є очевидно не достатньою. Так, на сьогоднішній день у світі відомо понад десять мільйонів сполук, тоді як на канцерогенність досліджено не більше десяти тисяч.

За пріоритетністю небезпеки було виокремлено три основних класи відомих на сьогодні канцерогенів. Перший — це група поліциклічних хроматичних вуглеводнів, найвідомішим представником яких є бензопірен. Другий — клас нітрозаміни і третій — важкі метали. Сюди ж ще можна віднести азбести (які отримують пріоритет через поширеність використання, особливо в будівництві) та діоксини, є продуктом термічної переробки органічної сировини чи продуктом хлорування під дією високих температур. Останні дві групи канцерогенів не вивчаються і найближчим часом, їхнім дослідженням українські вчені не будуть займатися, незважаючи на небезпеку для оточуючого середовища та здоров’я людства. Україна підписала хартію про  заборону  використання азбестових матеріалів в будівництві і побуті. Проте, ще впродовж двох років ця вимога не діятиме. Крім того, матеріали, які містять азбест, стають небезпечними з часом, коли починають старіти, руйнуватися і перетворюються на відходи, надійних методів утилізації яких досі не існує. Тому наслідки нинішнього їх використання люди відчуватимуть на собі ще довго. Так само, як до сьогодні людство відчуває вплив ДДТ – дифтордифенілтрихлорметилметану – інсектициду, винахіднику якого в свій час вручили Нобелівську премію. Речовина, що належить до ароматичних фтор,хлор-вмісних похідних вуглеводнів, тобто за всіма ознаками – канцероген високого рівня небезпеки. Проте з часом ДДТ розпадається на дві ще більш небезпечних речовини – ДДД та ДДЕ, вони не розкладаються, накопичуються в жировому шарі тварин та в олієвмісних рослинах. Таким чином таким небезпечним канцерогеном уже впродовж півстоліття постачає людям природа.

Стосовно канцерогенів вживається термін – гранично допустима концентрація (ГДК), тобто, вміст речовини в оточуючому середовищі, який не призводить до хвороб та мутацій. Поширена думка, що канцерогенів взагалі не повинно бути в природі. Це не так, в визначених концентраціях канцерогени були присутні на планеті впродовж усієї її історії. Крім того, вважається, що одночасно велика доза шкідливої речовини для організму є більш прийнятною, ніж постійно присутня незначна. Оскільки велика доза вбиває клітину, в той час, як мала при постійному впливі призводить до руйнувань на молекулярному, клітинному та міжклітинному рівні.

За впливом на геном людини канцерогени поділяють на генотоксичні, які руйнують та змінюють діяльність клітинного ядра, таким чином перебудовуючи генетичний код, та негенотоксичні, які впливають тільки на фізіологічні процеси, але так само викликають ракові захворювання. До того ж слід врахувати, що в довкіллі поряд із канцерогенними існують і інші токсичні речовини, які виконують роль своєрідних модифікаторів того чи іншого канцерогену. Отож слід враховувати комплексність дії біологічних, фізичних, хімічних чинників на організм людини в навколишньому її середовищі. А сьогодні дедалі переконливіше говорять і про необхідність врахування чинників психологічних. Благополуччя і рівновага в організмі залежить від стану систем, які покликані оберігати здоров`я організму — імунної, ендокринної, біохімічної.

Посилання:

  1. http://en.wikipedia.org/wiki/Carcinogens
  2. Канцерогенез. Канцерогени. Принципи класифікації канцерогенних речовин. http://www.grinchuk.lviv.ua/referat/1/1267.html
  3. В.М. Михайленко, к.б.н.; П.М. Михайленко, к.б.н Канцерогени в харчових продуктах: звідки і що робити? http://www.health-ua.com/articles/1042.html

Юля Смаль (для Вікіпедії)

Мамадея-4. Соціальний психоз

Мамадея – 4. Соціальний психоз.

Чотири розмови

Мамадея – проект соціальний, «літературний» з елементами інших видів мистецтва. Впертість його організаторів «Молоді нації», ініціативної молоді, тобто, вражає і викликає повагу. Попри різні думки учасників проекту, однозначно одне: Мамадея є і набуває щораз більшої популярності в масах. Думаю, на п’ятій «соціальній вечірці» вже буде не проштовхатися. Що ж, побачимо. Мені пощастило зустріти кількох старих друзів і знайомих і спровокувати їх на розмову. Що ж, поети народ публічний, інтерв’ю дають охоче, а мені тільки цього й треба.

Першою жертвою диктофона став тернопільський поет Микола Шпаковський, більше відомий в народі, як Барет.

—         Привіт. Що тут робиш, як сюди попав?

—         Оленка Артеменко запросила, організатор. Не зміг відмовити такій красивій дівчині.

—         Ти вперше на Мамадеї?

—         Так. Напевно, і востаннє. В мене трохи інші вподобання стосовно цього всього,  не такі панківські.

—         Колю, що би ти хотів, щоб у тебе запитали?

—         Я б хотів, щоб мене запитали, чого тут бракує, а чого вдосталь?

—         Кажи, — хіба ж йому відмовиш?

—         Бракує, як на мене, глибини. Може, тому що це п’ятниця, люди не налаштовані слухати. А вистачає тут усілякої потолочі, що хоче себе розташувати десь ближче до арту.

—         А ти критичний. Не буває ж таких масових заходів без «потолочі», як ти кажеш.

—         Не буває, але ж це не значить, що не варто про це говорити. Ми маємо орієнтуватися на активного слухача.

—         Ну, мені здається, що активних слухачів тут нема. Але, з іншого боку, те, що нас хоч хтось почув, називається «добре, що ми хоч щось робимо».

—         Так. В цьому плані ясно, що хочеться робити, але ж таке, що буде максимально ефективним. Що принесе віддачу, як авторові, так і публіці.

Далі наша розмова перейшла в суперечку, а, крім того, за звуковим ефектом, створеним рок-гуртом «Stinx» та стомленою від поезії молоддю, розмовляти стало не можливо. Тому, під час наступної невеличкої звукової перерви, розмовляти зі мною довелося Оленці Артеменко, одній з організаторів вечірки. Вона, нарешті, пояснила мені, що ж означає цей загадковий термін «соціальний психоз».

—         Мета сьогоднішньої Мамадеї, так? Це літературний вечір з аспектами інших видів мистецтва. Мета: дати можливість людям продемонструвати свою позицію стосовно тематики, яку ми висвітлюємо. Тому й поезія мала бути така, яка викриває ставлення людей до соціального психзу, розкриває цю проблему, показує, що це таке, і як впливає на життя. Ну, музика підібрана теж така, соціально психозна.

—         Досягла того, що хотіла?

—         Процентів на сімдесят.

—         Поезія відповідала темі?

—         Ні!

—         Думаю, що це тому, що люди не зрозуміли, що ж ви мали на увазі під терміном «соціальний психоз». Може, поясниш?

—         Соціальний психоз – це явище, коли людина припиняє думати сама за себе, коли її думки співпадають з думками соціуму, один в один, так би мовити.

—         Тепер ще таке. Це четверта Мамадея. Боротьба з наркотиками, війною і т.д. Чи досягнута загальна мета цієї боротьби, заявленої в темі?

—         Я скажу так: по-перше, як тільки ми зараз даємо оголошення про те, що буде Мамадея, одразу починають зголошуватися люди. Це стосується і музичних гуртів і письменників. По-друге, мені здається, що головне – це когось проштовхувати, дати можливість виступити для людей. Є ж ті, хто не вміє шукати собі місця під сонцем. По-моєму, Мамадея багатьом з них в цьому плані допомогла.

—         Оленко, от сьогодні прозвучала думка, що ця акція збирає занадто багато так званої потолочі, тих, хто приходить не слухати, а тусуватися, випивати, розважатися. Що скажеш з цього приводу?

—         Я особисто не бачу, кого б я могла назвати «потолоччю»!

—         Це зрозуміло, ти ж організатор, тобі не можна!

—         Та ні, взагалі. Я знаю цих людей, деякі з них, їхня поведінка, можуть здатися жахливими, а, насправді, це дуже креативні люди, які роблять багато хорошого. А те, що вони зараз так себе поводять… Ну, це ж і є соціальний психоз!

—         Ну і до теми сьогоднішньої Мамадеї. Як думаєш, війна буде?

—         Ні, її не повинно бути.

—         Вона потрібна чи ні?

—         Звичайно, не потрібна!

—         Чи стосується, взагалі, сьогоднішній «Соціальний психоз» теперішньої кризи і потенційної загрози війни?

—         Так. Люди закривають очі на те, що відбувається. Вони ніяким чином не проявляють своєї позиції. В цьому, як на мене, головна загроза.

—         Думаєш, сьогоднішній вечір якось вплине на активність людей?

—         А ти бачила, скільки тут молодих людей? Думаю, що це щось та й значить. Принаймні, для них. Думаю, поезія, музика – це шлях альтернативного розвитку сучасного суспільства.

—         Ще скажи, чому люди мають брати участь в Мамадеї?

—         Треба піднімати свій естетичний рівень, начитаність. Треба більше живого спілкування, знайомств. Напевне, це одне з наших завдань: спілкування.

—         Скажи щось світові.

—         Світ, я тебе люблю!

Оленку терміново покликали вирішувати якісь організаторські питання, а мені довелося шукати новий об’єкт. Об’єкт знайшовся майже зразу, ним стала Юліана Паранько, львівська поетеса, яка цього разу прийшла не себе показати, а людей подивитися.

—         Що робиш на Мамадеї?

—         Прийшла просто відпочити.

—         Будеш читати?

—         Ні! Кажу ж: сьогодні відпочиваю!

—         Звідки дізналася про вечір? Це твоя перша Мамадея?

—         Перша. Раніше навіть не чула про таке. А дізналася від Люби Артеменко, яку зустріла в галереї «ОМ».

—         Ти підтримуєш ідею і її втілення?

—         Ну, ці виступи важко не підтримувати.

—         Скажи тоді ще основні плюси і мінуси на твою думку.

—         Плюс в тому, що це весело, гарно, можна, нарешті, відпочити. Мінус, як завжди, це проблеми з організацією, з людьми.

—         Як думаєш, Мамадея досягла поставленої мети?

—         Думаю так. Люди приходять почути музику, але їм доводиться слухати поезію. Виходить, що ті, хто хотів виступити – виступили, а ті, хто мали почути – почули.

—         Тут сьогодні прозвучала думка про велику кількість зайвих людей, випадкових. Що скажеш з цього приводу?

—         Що тут скажеш. Думаю, що тут зібралися дуже різнопланові люди. Зрозуміло, що ті, хто прийшов слухати музику, не дуже налаштовані слухати поезію. Кожен шукає щось своє в Мамадеї, тому й можуть виникати образи.

Юліана побігла до своєї компанії, слухати музику і насолоджуватися шумним вечором. Ах, молодість, молодість. А мені на очі потрапив ще й Вано Крюгер.

—         Скажи кілька слів про Мамадею.

—         Все дуже класно. Не дочекаюсь, коли буду виступати, бо ж дуже втомлений, хочу спати.

—         А що тут, взагалі, робиш?

—         Що роблю? Відриваюсь. Що планую робити? Виступити і йти спати!

—         Тобі тут подобається? – Вано не багатослівний, видно, розмовляти просто так він не дуже любить.

—         Ну так! Атмосфера супер! Люблю цю публіку.

—         Опиши плюси і мінуси Мамадеї, на твою думку.

—         Плюси: молодість, не комерційність проекту, щирість, відвертість. А мінусів мало, хіба деякі проколи в організації, але, думаю, це все лікується часом.

—         Як думаєш, Мамадея досягла поставленої перед собою мети?

—         По-моєму, мета подібних заходів одна: зібрати прогресивну молодь. Тут, безумовно, вона досягнута.

—         Дякую, а тепер скажи людям те, що вони мають почути.

—         Люди! Я вас люблю! Начувайтеся!

—         Дякую тобі! Па!

Відгриміла холодна і застуджена Мамадея, струсивши з підземних стін «Пивного клубу Роберта Домса» зимовий холод, розійшлися учасники і глядачі. А літературний соціальний проект продовжує жити. Думаю, не за горами наступна, п’ята Мамадея з черговою ідеєю боротьби. Може, навіть з божевільною ідеєю. Але хто сказав, що божевільні не творять історію?

 

Юля Смаль

«Подаруйте мені… ВЕЛОСИПЕД!!!»

Подаруйте мені…

ВЕЛОСИПЕД!!!»

Напевно, багатьом батькам доводилося (чи доведеться) простистояти або піддаватися всього двом мріям своїх дітей –про собаку і про велосипед.

Малюк колись просив в батьків щеня. Не розраджували його в цьому бажанні ні веселун Карлсон, ні старший брат, ні жодна іграшка. Йому просто хотілося мати друга. Так само, напевно, не знайдеться жодної дитини, яка б не хотіла велосипеда.

Ще з тих, давніх часів, коли двоколісні друзі були незграбними підлітками з величезним переднім колесом і крихітним заднім, з незручним кермом і сидінням, діти мріяли про них. Батьки збирали гроші, купували, ховали у великих картонних коробках, щоб на день народження, Новий рік чи будь-яке інше свято подарувати дитині радість. Поколінню сьогоднішніх батьків дарували до свят Орлятко, Україну, Тису, Десну. Зараз вибір в батьків ширший в будь-якій ціновій категорії.

Скажімо, для малят можна купити «Гномика» за 100 гривень, а можна вибрати бренд за вісімсот. Так само, для підлітків актуальними залишається стара добра «Україна», а можна їздити і на китайській «діючій моделі», за ціною в 300-400 гривень. Якщо батьки не хочуть економити на комфорті і престижі – до їхньої уваги будуть запропоновані велосипеди відомих фірм-виробників з міцною рамою, амортизованою вилкою, гарно встановленими передачами, які гарно і легко переключаються. В принципі, вибір за батьками.

 

Ми поговорили з Костею, продавцем-консультантом магазину «Велозона» в Луцьку, задали йому кілька питань(Велозона займається поставкою виробів лише відомих і добре зарекомендованих марок).

Привіт, Костю, розкажеш нам про дитячі велосипеди?

Привіт. Звичайно, — Костя якраз ремонтує колесо свого залізного коня.

Нас сьогодні цікавить питання про те, чи велосипед є найкращим подарунком для дитини. То як, часто батьки приходять вибирати такий дорогий подарунок?

Досить часто. Я б сказав, на шість дорослих купують чотири дитячих.

Ви представляєте широкий вибір продукції?

На замовлення: клієнт замовляє – ми привозимо, якщо в нас немає того, що він хоче.

Чи беруть діти участь у виборі велосипедів?

Ну, спочатку, найчастіше, батьки приходять самі. Потім я рекомендую, щоб прийшли з дитиною – примірятися. Буває, що батьками подобається одне, а дитина вибирає зовсім інше.

На яку суму потрібно розраховувати, щоб купити у вас велосипед?

Є різні цінові категорії. Найнижча (сюди входять і українські виробники) – від п’ятисот гривень (для дітей різного віку), найдорожчі велосипеди коштуватимуть майже вісімсот гривень для дітей від півтора до трьох років, дев’ятсот – для трішки старших, з діаметром колеса 16 дюймів, а з семи років і підліткові моделі – вже від тисячі двісті гривень. Взагалі, чим більший діаметр колеса, тим вища ціна.

Ну і останнє питання, Костю. А частіше на подарунки купують, все-таки, велосипеди чи аксесуари?

Звичайно ж аксесуари: велокомп’ютери, ремнабори, шоломи, насоси. Велосипед купується надовго, а от деталі до нього потрібні постійно, та й обвісити раму і кермо гарними фарами, світловідбивачами, дзеркальцями та іншою атрибутикою – і приємно, і корисно.

Дякую за розмову. Успіхів.

До побачення.

 

Костя залишився ремонтувати своє колесо, а ми пішли роздивлятися мрію кожної дитини – велосипед. Напевно, все-таки, це найкращий подарунок… після щеняти J.

 

Юля Смаль

Пласт в житті пластуна

Коли б хто запитав мене: що для мене Пласт, я б, напевно, відповіла, що Пласт – це просто моє друге я. Ще коли різноманітні патріотичні, скаутські, трохи мілітарні організації були майже в підпіллі, я стала пластункою, зовсім-зовсім малою, тоді вперше відчула різницю між просто розумною людиною і людиною, занятою в якійсь громадській діяльності. Важко уявити десятирічну дівчинку «політиком», а тим не менше, я брала участь в організації поетичних вечорів, розробляла програми мандрівок, вчилася дискутувати за всіма правилами, навіть стояла в обороні церков – такі були часи.

Табори тих часів, які зовсім-зовсім відрізнялися від піонерських, — це зоряне небо, скрип старих дерев під час нічної стійки (так-так, ми самі охороняли табір вдень і вночі), це теренові ігри, на яких вбрід переходили болото, щоб захопити «ворожий» прапор. Напевно, мені важко буде про все, по порядку в одній-єдиній статті. Чим Пласт відрізняється від школи? Чим пластові табори відрізняються від звичайних, відпочинкових? Чим пластуни відрізняються від інших людей? По-перше, в Пласті ніхто нікого ні чого не вчить. Не важливо, скільки тобі років – десять чи п’ятдесят – якщо ти пластун, ти, найперше, друг, п’ятнадцятирічний юнак звертається до сорокарічного виховника на ти, цілий гурток юначок (це п’ять-сім дівчат) можуть усі разом варити кутю на кухні своєї виховниці. Тоді для чого цим юначкам і юнакам, взагалі, дорослі? Ну, складається так, що дорослі вже мають якусь кваліфікацію з гірськолижного спорту, в’язання вузлів, самовиживання, природознавства, першої допомоги і інших, вельми цікавих речей, тому можуть бути інструкторам. І ясно, що батьки не відпустять дітей на табір, де зовсім будуть відсутні дорослі.

Сьогодні в школах часто згадують про принцип «рівний-рівному», тільки, все одно, ніхто цього принципу не дотримується. Йдеться, ніби про те, що вчитель мусить стати учневі другом, а, насправді, є вчитель десь дуже-дуже далеко від нас, і учень, якому не цікаво вчитися, ходити на додаткові заняття. Повірите? На пластові сходини новаки і новачки, юнаки і юначки ходять добровільно, їх ніхто не примушує, вони отримують від цього задоволення, а їхні виховники працюють просто так, бо їм це подобається, просто подобається бавитися, їздити до лісу, щоб черговий раз нагодувати комарів, поспівати українських пісень під гітару, в колі друзів біля вогнища, «повоювати» у черговий день індіанця чи здійснити черговий марш-кидок.

Пластові вже більше дев’яносто років. Народився в Україні неспокійного початку двадцятого століття, пережив еміграцію до різних країн світу – США, Австралії, Польщі, Англії, Канади, Словаччини, Аргентини і т.д., повернувся додому в кінці вісімдесятих років і захоплює все більше неспокійних дитячих і дорослих душ.

Не знаю, можливо, ця стаття нагадує вам чимось так званий «піар», може, вона надто захоплена, але можу розказати про найзвичайнісінькі сходини. Хочете? А на сходинах ми… Наприклад, малюємо відбитками. Мені довелося самій спочатку навчитися, але вийшло не погано. На сходинах ми говоримо про те, як можна розвести вогонь, якщо ти опинився серед болота, а вогонь розвести обов’язково потрібно. Ще на сходинах ми обговорюємо історію пласту, правила ведення дискусії, так-так, навіть таке є, співаємо, бавимося, багато-багато говоримо, готуємося… А готуватися приходиться до різноманітних речей: інтелектуальних змагів, спартакіад, Брейн-рингів, таборів, гаївок… Тому що пластунам, не важливо від віку, доводиться вчитися робити багато корисної і якісної роботи. Наприклад, задумали хлопці до дня захисту дітей допомогти дитбудинку, пішли і допомогли: зібрали іграшки, книжки, одяглися в робочий одяг, щоб поспилювати сухі гілки. А дівчата до гаївок зайняли цілу паркову площу, де на різних столах розклали зразки писанок, яйця, писачки, віск, фарби, готові вироби і вчили всіх бажаючих писати й собі. Крім того, вони довго, з зими аж до самого Великодня готували ігри, забавки, розповіді, щоб зайняти усіх допитливих перехожих. Скажете: та ну, стільки роботи, лінь! Будете праві, напевно. Але для тих, хто почав цим займатися, Пласт стає способом життя. Як для мене, наприклад. Навіть через двадцять років пластування, маючи своїх дітей, багато років «дорослого життя» за плечима, я все ще бавлюся зі своїми вихованками в Велику Гру (це друга назва Пласту). Можу гасати з ними на велосипедах лісом, можу здати своїх дітей, якщо треба кудись іти – довіряю своїми юначкам в усьому, вони – мої подруги.

Ну і до решти, розкажу ще про романтику таборів. Моє перше кохання, найцікавіші пригоди, багато літніх днів, приємних спогадів, сліз і сміху сталися саме на пластових таборах. Мені траплялося бути і в звичайних відпочинкових таборах, і в літніх школах, навіть в Артеці, але жоден табір не зрівняється з Пластом. Між іншим, саме завдяки Національній скаутській організації України – Пласту, завдяки Спартакіада, Орликіадам, вишколам, різним святам (Андрія, Валентина, перше квітня, Зелені свята, Купала), таборам, я вже об’їздила всю Україну, була в таких куточках, про які навіть мріяти важко. Так от, про табори.

Пластовий табір, якщо говорити про табір юнацький (11-18 років), проводиться серед лісу, в наметах. Дощ чи спека в жодному випадку не заважають програмі. Вдень юнаки, разом зі своїми виховниками мають заняття: піонерку (це вміння в’язати брами-дошки оголошень-інші таборові споруди за допомогою линви) – кожен пластун має вміти в’язати близько двадцяти різних вузлів, табірництво, першу допомогу, природознавство і самовиживання, спів… стільки занять, що іноді голова обертом іде. Але заняття ці зовсім не схожі на уроки, бо відбуваються серед лісу, з практикою, сміхом і, зрозуміло, з користю. Юнаки самі варять їсти на вогнищі, самі стоять нічну стійку, бережуть прапор, самі слідкують за порядком. На фотографії є брама – вона збудована без жодного гвіздка – тільки за допомогою линви. На таборі щодня відбувається ватра – вечірня розвага, де люди співають собі, балакають, граються в смішні ігри, ставлять сценки-імпрези. А ще на таборах закохуються, дивляться в безмежно оксамитове чорне-пречорне небо, дихають свіжим лісовим повітрям, що пахне скошеною травою і вологою землею. Ех, це я знову переходжу до ліричних відступів. Табір – це ще дуже багато теренових ігор. Терен – територія. Тобто, теренова гра – це гра на великій території, гра, в якій обов’язково бере участь карта, увага, вміння орієнтуватися на місцевості. Гра може бути на знання: знайти «хворого», надати першу допомогу, транспортувати до табору, розпалити на швидкість вогонь, закип’ятити на ньому воду, поставити правильно і швидко вогонь, розшифрувати повідомлення, написане морзеткою, дати правильну відповідь на питання, пролізти під «павутинкою. А може бути «день індіанця», це для прикладу, бо варіантів цих ігор безліч. Тобто два «ворожих» табори – ловлять один одного, відбирають «життя», «прапори», завойовують територію, стратегічні запаси тощо. Цілий таборовий день занятий. Скажу навіть більше. Коли пластун повертається додому з табору, кілька днів його не впізнають власні батьки – така працьовита і слухняна дитина. Самим смішно, а зробити нічого не можеш, так звик працювати за останні чотирнадцять днів.

Що додам? Не знаю жодного пластуна, який би був «неуспішною» людиною. Коли ти з самого дитинства привчений до роботи, то виростаєш і стаєш в усьому успішний. А, я ще не розказала про «новацтво», тобто, про Пласт для 6-11 річних пластунів. Але, як бачите, і цього, що вже написано, вийшло досить багато. Тому новацтво, історію… і що ще не розповіла – розкажу наступного разу.

А, може, є питання?

 

Юля Смаль

Володимир Маяковський. А ви б змогли?

Володимир Маяковський. Спроба зазирнути.

"А ви б змогли?.." (1913)

А ви б змогли прожити життя так, як прожив він? А потім так само гучно піти молодим, гордо грюкнувши дверима? Ми давно звикли до Маяковського – пропагандиста, агітатора, комуніста, борця, запроданця, продажного поета і т.д. В нас прийнято зневажливо махати рукою при одній згадці імені, але що ми про нього знаємо, щоб мати право засуджувати і єхидно посміхатися, згадуючи широкі штанини, з яких він дістає… паспорт? Можливо, тільки одне здатне посіяти сумнів в душі зацікавленого – факт його незрозумілого самогубства: сам чи допомогли? Якщо сам, то чому, якщо допомогли, то за що, кому став не зручним? Зберігши в душі ідеали революції, але зневірившись в її результатах, поет зіткнувся з системою, яку він з надзвичайною єхидністю зобразив в своїй сатирі. Творча криза, відторгнення від читачів, конфлікт з системою могли стати причинами самогубства поета. Іншою ж, рівнозначною причиною, на думку біографів, були невлаштованість в особистому житті. Таємниця навіки залишиться таємницею.  В будь-якому випадку, навіть через майже вісімдесят років після смерті, він не припиняє цікавити і заворожувати. Твори В.Маяковського непідвладні часові. За гуркотом і вибухами ритмів можна побачити і його епоху, і душу поета.

Володимир Маяковський прожив, відгорів тридцять сім років. Головний опонент Єсеніна, який щиро побивався над могилою ворога. Поет, художник, революціонер, футурист, а ще, як виявилося, неабиякий романтик і майстер нецензурної лайки. Хто ж він, зрештою?

В житті автора безсмертних рядків, вбитих в голови цілих поколінь, про "ананаси і буржуїв", "что такое хорошо" і безліч інших, крім громадянської лірики, важливе місце займає лірика любовна. Вона зовсім не личила справжньому пролетарському письменнику, про неї майже не говорили, її не вивчали на уроках літератури. Взагалі, про особисте життя Маяковського не прийнято було говорити за радянських часів, дуже вже воно вибивалося за рамки суворої дійсності, де, як відомо, "сексу немає". Хоч поет був неабияким любителем і цінителем жіночої статі, в його житті була лише одна муза, яку він ділив з її законним чоловіком. Ділив, при тому, не ховаючись, так і жили, справжнісінькою шведською сім’єю. В історії поряд з його іменем згадується Лілія Брік. Саме її поетичне ім'я римував В.Маяковський, саме їй присвятив він більшість своїх творів, це її ініціали, наче навмисне для тонкого поетичного слуху В.Маяковського, складались у слово ЛЮБЛЮ.Чого насправді було більше в стосунках Маяковського і Бріків – кохання чи футуристичної декларації – не відомо. Але поезія, присвячена Лілії Брік, Лілічці, романтична, лірична, здатна ніжну жіночу душу закохати в себе.

Гіперболізм світосприймання поета допомагав йому у творчості, але заважав у житті. Він прагнув великої віри, всесвітнього визнання, космічного кохання. Вони познайомились влітку 1915 р. На той час Лілія була одружена, що ускладнювало їхні взаємини. Вихід із пікантної ситуації Маяковський та Бріки знайшли незвичний: погодилися на “любовний трикутник” і створили нову родину. Йосип Брік, який дуже кохав дружину, обрав собі роль друга і порадника. До речі, саме він перший почав вивчати віршування поета, допомагав йому. Брік допомагав Маяковському в скруті. Так, в автобіографії "Я сам", згадує в розділі  "ПРИЗОВ": "Забрили. Тепер йти на фронт не хочу. Прикидаюся креслярем. Вночі вчуся в якогось інженера креслити авто. З друком ще гірше. Солдатам забороняють. Один Брік радує. Купує мої вірші по 50 копійок за рядок. Надрукував "Флейту хребта" і "Хмару". Хмара вийшла периста. Цензура в нього дула. Сторінок шість суцільних крапок. З тих пір в мене ненависть до крапок. До ком теж."

Багато фактів свідчать про справжню ніжність і довіру в тих стосунках. Лілію Брік поет називав свою єдиною жінкою; незважаючи на те, що в його житті з’являлися й інші захоплення  — Еллі Джонс, Тетяна Яковлєва, Вероніка Полянська, — Маяковський завжди повертався до Лілі. У передсмертному листі до уряду саме Бріків поет визнавав своєю родиною.

Згідно з офіційною версією, що викликає чимало сумнівів, поет застрелився 14 квітня 1930 р., коли Бріків не було в Москві, і мати Маяковського повторювала: “Якби була Ліля, цього не сталося б…” Куля, що обірвала його життя – ще одна загадка. Чому поет, який засуджував самогубство С.Єсеніна (до речі, вкрай непевне), буцімто вчинив так само? Версій існує багато, але зрозуміло одне: він поступово втрачав упевненість у своїх ідеалах (творчість останніх років переважно сатирична); крім того, самогубство було одним із головним мотивів у житті Маяковського. За словами Л.Брік, це було ніби хронічною хворобою Він кілька разів намагався піти з життя… і одного разу це закінчилося трагічно.

   Після смерті ім'я В.Маяковського знову стало об’єктом політичної гри. Через 5 років після трагічного пострілу Сталі проголосив В.Маяковського “найкращим поетом епохи”. Великого бунтівника одягли у бронзу, зрівнявши гострі кути, а творчість пошматували на цитати, які, виокремлювали, справляли потрібне для влади враження.

Потрібно згадати про основний, публічний аспект життя поета: його громадянську лірику. Основні теми лірики Маяковського – радянський патріотизм, героїка соціалістичного будівництва, зверхність соціалістичного ладу над капіталістичним, боротьба за мир, укріплення обороноздатності країни, місце поета та поезії в робітничій лаві, боротьба з пережитками минулого і т.д.

Варто згадати ще про стиль Маяковського. Нерідко можна зустріти ствердження, що віршування Маяковського унікальне і він не мав попередників, це не зовсім так. Для метрики Маяковського характерне широке використання акцентного вірша в поєднанні з вільними варіантами класичних розмірів – ямбу і хорею; поліметричні композиції об’єднуються стилем і єдиною синтаксичною інтонацією, яка задається графічною подачею вірша на декілька рядків, що записуються в стовпчик, а з 1923 року відомими "східцями", яка стала "візитною карткою" Маяковського. Проте, про "східці" Маяковського ходили і більш приземлені чутки. Деякі були впевнені, що поет "ламав" рядки лише для того, щоб збільшити гонорар за публікацію віршів, оскільки тарифікувався кожен рядок твору.

Ще однин Маяковський – художник. Хоча його не визнають за неабиякий талант в художньому мистецтві, його освіта (а закінчував він, власне, художнє училище) і творча жилка дозволили йому втілитися у надзвичайно талановитих агітплакатах, багато з яких до сьогодні відомі.

Марка России 2000 года.Владимир Маяковский и Окна РОСТА

   Марка Росії 2000 року, на задньому плані – герої плакатів Маяковського.

В останні роки життя В.Маяковський почав усвідомлювати примусовий, штучний характер своїх творів. У чернетках було знайдено гірке визнання, що він “став на горло власним пісням. У відповідь на свою поему “Добре!” збирався писати нову – “Погано!”.

Сьогодні в Україні багато поетів перекладають найкращі, раніше не відомі твори Маяковського — бунтаря. Ці переклади і цікаві, і корисні, дозволять молодому читачеві (та й немолодому теж) познайомитися з новим, не відомим Маяковським, таким, в якого не можна не закохатися.

 Юля Смаль

 

Домашні улюбленці

Який же благословенний час, коли все в квартирі лежить на своїх місцях, всі меблі виглядають природно з усіма ручками та шухлядками, домашні тварини спокійні і задоволені життям. Та настає момент, коли доводиться ховати високо-превисоко ножі та виделки, постійно чистити килими і сто разів на день складати одні й ті ж речі, все знервованішими стають домашні улюбленці, ховаючись під дивани-ліжка, на шафи, тобто в доступні для них місця. Але від маленьких ручок наших підростаючих дітей дуже важко заховатися. Отже, якимось чином треба одночасно задовольняти і всеосяжну допитливість крихітки і право на особисте життя пухнастика.

Здається, ну що тут такого? Кіт в хаті! Пухнастий, симпатичний, воркочучий антидепресант. А нічого подібного. Навіть  найлінивіший і найтерплячіший Мурчик, не витримає, якщо його почнуть тягати за вуса чи хвоста, а тоді вже хата наповнюється невтішним плачем: і дитину шкода, і Мурчика можна зрозуміти – він дає зрозуміти, що його терпець увірвався. І правильно, між іншим, робить, бо ж дитина мусить знати межі світо пізнання, наступає та мить, коли це стає небезпечним.

У нас дома є кішка, яку ми щоліта відвозимо в село – погрітися на сонечку і погуляти в траві, а там нещодавно з’явився ще один волохай – щеня Ляля (нащадок гордих родин чистокровних вівчарок і ротвейлерів). Так от, кілька подряпин і попереджуючих голосних мнявів навчили дітей (а в мене непосидюча двійня) поважати особистий простір кота – коли він в своїй хатині, то зачіпати не можна, не можна чіпати хвоста, лап та вусів. Мало того, що діти навчилися гладити кота, а не бити, то тепер вони в квача грають всі троє (правда, Мурзілка, так її звати, трохи вільніша в виборі шляху руху), то тепер вони можуть разом спати, їсти, спостерігати один за одним і процес пізнання світу набуває нового сенсу. Тепер це можна робити разом з пухнастиком. Ляля – це трішки інша проблема, маленьке щеня, в два місяці на задніх лапах ростом з мою доньку, життєрадісне до божевілля, воно замордовує будь-кого дорослого вже на п’ятій хвилині спілкування. Попри те, з дітьми вони борюкаються, як вовченята на галявині. Разом сміються, гавкають і чого тільки не роблять. Думаю, росте чудовий друг і захисник моїм дітям. Інколи, коли хтось з малих є недостатньо спритним, Ляля може вихопити булку, цукерку чи іграшку з ручки, тоді починається нова серія – відстоювання свого.

Не зважаючи на цю райдужну картину, намальовану мною, картина "діти-улюбленці" не завжди світла і радісна. Починаючи від алергій і закінчуючи повним не сприйняттям, а тому постійною потенційною небезпекою. Давайте поступово.

Як тільки маля починає ходити, воно перетворюється в невтомного дослідника. Дитину цікавить абсолютно все, що його оточує, включаючи домашнього улюбленця, його іграшки, посуд, з якої він їсть, їжу й навіть туалет. Малюк не розуміє, що його різкі рухи, стрибки, дотики (удари, поштовхи) можуть заподіяти тварині біль. І, як наслідок, можлива природна реакція тварини — вкусити, подряпати…
Американець, доктор Стефані Шварц, консультант із питань ветеринарії, вважає, що з того моменту, коли дитина почала ходити, батьки повинні почати вчити її спілкуванню з домашніми тваринами.
Основне, щоб дитина зрозуміла: тварина — це жива істота, що, як і людина, відчуває біль і ображається, якщо з нею погано поводяться. Але пояснень у цьому випадку буде недостатньо.
Маля повинне засвоїти:


• до яких частин тіла тварини доторкатися не можна, тому що це може заподіяти їй біль;
• тварину не можна чіпати, коли вона спить, їсть або грається з улюбленою іграшкою;
• не варто переслідувати домашнього улюбленця, коли той хоче втекти — виходить, тварина не настроєна на спілкування.

Постарайтеся навчити дитину розпізнавати ситуації, коли тварина взагалі агресивна. Маля також повинне навчитися порівнювати свою силу й передбачати наслідки свого поводження. У деяких випадках можна вдатися до рольової гри: нехай маля уявить себе в ролі тварини, а мама або тато виступить у ролі дитини.

Однак якщо ви вважаєте, що ваша дитина до спілкування із твариною ще не готове, те краще домашнього улюбленця від дитини ізолювати. Можливо, вам доведеться на якийсь час тварину віддати. І не слід думати, що це зрада. Навпаки, це буде дійсно гуманним жестом. Навіть спокійна й “надійна” тварина має свій “поріг чутливості”. Щеня або кошеня можна буде взяти в дім, коли малюк навчиться себе контролювати.
Якщо ж дитина до тварин проявляє особливу агресивність, то над цим варто серйозно задуматися (можливо, аж до консультації психолога).
И, нарешті, не кожну людину тварина сприймає як свого господяря, і, отже, не кожного вона буде любити й не кожному підкорятися. “Звання” господаря у тварини ще потрібно заслужити.
А взагалі, на думку доктора Шварц, маленька дитина й тварина — не найкраще поєднання. Тому, якщо у вас ще немає домашнього улюбленця (але ви дуже хочете його завести) і є дитина, то краще почекати, поки вона не підросте.

Американці американцями, а в українській традиції домашні тварини завжди займають і займали не останнє місце в вихованні. Бровки, Сірки, Рябки, Пушки, Босі, Мухи, Найди, Мурки з Мурчиками – вічні персонажі епосу, спогадів дитинства, а ще мешканці всіх без винятку дворів і двориків, де живе малеча. Тварини вчать дітей любові і співчуття, винахідливості (спробуй кожного разу винести з дому шматок ковбаси, та й так, щоб мама не сварилась!).

Тому, зваживши всі за і проти, перевірившись на алергію самим (в основному, якщо в батьків алергії на тварин нема, то й в дітей її бути не має), запасайтеся терпінням – бо пухнастий клопіт не менший, а інколи навіть більший за дітей. Бо, насправді, тваринки так само хворіють, збиткуються і навіть депресують, як люди.

На останок, щоб не здалося, що можна обмежитися тільки котами чи собаками в якості домашніх улюбленців можна мати: шин шил, щурів, мишей, хом’ячків, тушканчиків, декоративних кролів, морських свинок (і решту гризунів), папужок, канарок, канарейок, нерозлучників (японці навіть солов’їв тримають), ящірок, змій, черепашок (можна навіть крокодилів тримати, але самі розумієте…), ну, і зовсім екстравагантно мати власного лева чи тигра, але, знову таки, як на мене, то тут гостро постане питання: хто ж чий улюбленець, зрештою J.

Успіхів вам в спільному вихованні дітей, тварин і себе. Співчуття, натхнення і гарного гумору.

Юля Смаль

Дошкільне виховання (дитячі журнали)

Від двох до шести – один з найважливіших періодів в формування людської особистості. В цьому віці дитина осягає більшу частину свого розмовного словника, вчиться спілкуванню, елементарній граматиці, кольоровому і звуковому світосприйняттю, дрібній моториці, розвиває грацію та зграбність на все наступне життя. В дошкільному віці закладається любов до праці, до читання, повага до оточуючого світу, основні поведінкові поняття. А, крім цього всього, це найчарівніший час, коли дитина тільки осягає чарівність світу книг, вірить в дива та святого Миколая, вона легко запам’ятовує віршики і з задоволенням їх розповідає. Це як родючий грунт, в який можна безмежно засівати зерна, а вони будуть давати паростки, не виснажуючись. В грі, яка одночасно є життям, діти вчаться, а навчаючись – граються.

Сучасне життя не дозволяє більшості батьків залишати дітей дома, виникає необхідність віддавати їх до дитячих садочків. Зрозуміло, що сьогоднішня система освіти є недосконалою, але в садочку діти рано привчаються до співпраці з іншими, до вміння досягати компромісів. Саме в садочку вони вперше добровільно діляться іграшками, увагою дорослих, там же вони готують свята, вчать пісеньки. Є дуже багато різноманітних методик раннього розвитку дітей, їхнього виховання та навчання. Дошкільні заклади беруть на озброєння праці Домана, Зайцева, Монтесорі та дуже багато інших цікавих і адаптованих моделей. Кожна хвилина малюків в садку зайнята: спортивні заняття, музика, мова, правила поведінки, малювання, ліплення, дрібна моторика.

На сьогоднішній день і діти, і вихователі зайняті цілий день, проте виникають моменти, коли між заняттями з’являється хвилина, наприклад, їсти ще рано, а малювати вже немає часу. Тоді в пригоді дорослим стають барвисті та цікаві дитячі журнали. Для забезпечення дозвілля під час саме таких «перерв» сьогодні розповсюджена практика співпраці дитячих садків з редакціями журналів, таких, наприклад, як Пізнайко. До речі, не лише вихователям корисно мати журнал в запасі – допоможе він і батькам.

До початку занять в садочку, вранці,  коли батьки приводять дітей, є півтори години: когось привели о сьомій тридцять, когось о дев’ятій. Звичайно, можна дістати іграшки, а можна відкрити журнал і разом почитати коротеньку казочку, в якій за пів сторінки тексту і багато цікавих ілюстрацій відбуваються різноманітні дива, герої встигають потрапити в пригоду та успішно з неї вибратися. Потім казочку можна й обговорити, адже діти люблять обговорювати малюнки, події. Пізнайко пропонує також невеличкі майстрування, коли за кілька хвилин з допомогою ножиць та клею можна зробити щось надзвичайне. Діти люблять вирізати, майструвати, клеїти, а якщо потім виріб можна використати чи показати батькам, бабусям, дідусям, друзям, то це має свою подвійну користь. В плані вигадок для простих дитячих виробів Пізнайко – незамінний помічник будь-кому з дорослих.
Пропонують журнали і велику підбірку віршів, з простим чітким мотивом, гарним сюжетом. Їх можна і під час перерви почитати, і в сценарії використати. Ще на сторінках видання є загадки та скоромовки, які є незамінними помічниками при розвитку логіки та зв’язного мовлення. Старші діти можуть їх прочитати самі, а молодшим це роблять вихователі та батьки. Дитинство кожного дорослого починалося з найпростіших віршиків та цікавих загадок, які з задоволенням згадуються і в дорослому віці, бо ж те, що запам’яталося в дитинстві – це скарб усього життя.

Крім вище названого, дитячі журнали пропонують і настільні ігри, і логічні загадки, і анаграми. Цікавим є нововведення Пізнайка. Сьогодні, напевно, кожен садочок має  дискові програвачі, та й сучасні діти з малечку знаються на електроніці, з раннього дитинства призвичаюючись до електронних носіїв інформації. Вони з задоволенням слухають аудіо казки і з таким же задоволенням граються в прості ігри, запропоновані дисками – додатками до журналу, розвиваючи таким чином і увагу, і всі види пам’яті: і слухову, і асоціативну, і зорову тощо.

Барвистий журнал, з усіма своїми вправами, забавами, завданнями, розповідями – це і те, що кожна дитина з задоволенням візьме до рук і на якийсь час порине в його чарівний світ. Усе, що вимагають різні методики розвитку, як сучасні, так і класичні, можна знайти на кольорових сторінках. В теперішніх садках, з яких діти ідуть до школи, вміючи читати, писати, та володіючи неабияким словниковим запасом, красивий і корисний посібник стане в пригоді розробникам навчальних планів та занять.

Юля Смаль

Пора до садочка?

Пора в садочок?

В житті кожної мами, тата, бабусі, дідуся, тітки чи дядька настає мить, коли улюблене чадо треба віддавати до дитячого садочка. Що ж робити? Куди віддавати, чи віддавати, чи, може, краще найняти няню? Батьки в пошуках рішення заробляють нервові зриви і сиве волосся, але нікуди не подінешся – рано чи пізно мамі треба виходити на роботу. Якщо немає бабусь, дідусів, або, якщо вони працюють, то доводиться думати над тим, щоб віддати свою кровиночку, дитиночку, малятко кохане чужим людям, а вони вже обов’язково там, в садках, над нею (ним) познущаються, застудять, зламають психіку, заразять глистами тощо. Велику роль тут грає внутрішній психологічний спротив мами: вона не хоче розлучатися з дитинкою на цілий день, особливо після того часу, який вони разом проводили цілодобово. Починаються хаотичні пошуки садочка-няньки-вихователів. Батьки намагаються знайти найдорожчий, найпрестижніший садочок, через знайомих шукають, кому з вихователів можна довірити синочка або доню.

Потім, коли рішення вже прийнято, настає найскладніше: привчання дитини до садочка і матері до відсутності дитини. Без сліз тут рідко обходиться. Але не можна заздалегідь сприймати таку ситуацію як травматичну.

Пропоную занепокоєним батькам не так поради, як власні спостереження, адже мені теж скоро віддавати своїх двійнят до садочка. Доводиться багато читати, спілкуватися з іншими батьками, з вихователями, медпрацівниками. Добре, що зараз ера інформації, завдяки чому спілкування з Австралією, Сполученими Штатами, Польщею, Києвом, Львовом тощо не є проблемою. Отже:

1.                     Найкраще спостерігати за садочками, які розташовані найближче до місця вашого проживання, прогулянок тощо. Ви можете зробити висновок про садочок, якщо кожного дня проходитиме повз нього, бачитимете, як вихователі ставляться до дітей, чи слідкують, чи бавляться, чи сваряться. Якщо вам сподобається загальна атмосфера в садочку, можна спробувати! Я бачила, що в садочку біля мого будинку виховательки разом з дітьми прикрашали свої павільйончики саморобними прикрасами, бавилися в ігри, бігали. Але, разом з тим, довелося бачити там і іншу картину: дитина впала обличчям в пісочницю, набрала повний рот піску, а вихователька в цей час була дуже зайнята розмовою на іншому боці майданчика. Враховуючи, що в садочку ще й працює моя рідна тітка, схиляюсь до думки, що він нам радше підходить, ніж ні.

2.                     Якщо виходу нема і вам все одно доведеться віддавати дітей в садочок, то не збирайте негативних історій. Донька моєї подруги, навіть хворіючи, вимагає, щоб її вели в садочок, бо там друзі, іграшки і вихователька, яку всі діти дуже люблять. Не забувайте, що виховательки — перш за все люди і з ними завжди можна домовитись.

3.                     Коли доводиться залишати дитину в садочку, згадайте, що вона не знає, що таке час. Їй здається, що ви йдете "навіки". Сядьте з дитиною і розкажіть, коли ви за нею прийдете: "Бачиш, сонечко зараз он там. Я за тобою повернусь, коли воно буде он там. А за цей час ви погуляєте, пограєтесь, поспите і знову вийдете на вулицю. Значить, запам’ятав, що будете робити? Добре. А де має бути сонечко, коли я за тобою прийду?" Тепер дитина точно знає, що дорослий не просто привів його і залишив, але й що по неї повернуться в певний момент.

4.                     Якщо вам дуже боляче розлучатися з дитиною і ви самі погіршуєте ситуацію, провокуючи дитину на сльози, то варто, щоб дитину відводив хтось інший: тато, бабуся, сусідка  разом зі своєю дитиною. Так вашому сину чи доньці буде простіше, бо не доведеться прощатися з мамою й вигукувати: "Я не хочу тут бути! Нащо ти мене сюди привела!" Після того, як дитина і ви звикнете, можна водити і самій.

Попри всі ці поради, ви обов’язково мусите прислухатися до своїх внутрішніх відчуттів. Можливо, і вам, і вашій крихітці легше буде залишатися вдома. Доведеться шукати якусь надомну роботу, але, разом з тим, ви уникнете зайвих стресів і неприємних ситуацій.

Так, у нашій країні не до кінця вирішена проблема зі щепленнями. Якщо мама категорично від них відмовляється, у неї можуть виникнути проблеми з медперсоналом і адміністрацією садочка. Їх можна зрозуміти – є нормативні документи, згідно з якими, вони мусять зробити все для імунізації дітей. Але мама, яка прийняла відповідальне рішення, теж не хоче поступатися. Той, хто знає свої права за законом, відстоїть перебування дитини в закладі дошкільного виховання. Та скількох нервів це коштуватиме, навіть подумати страшно.

Діти беззахисні перед агресією дорослих. Тому уважно придивляйтесь до дитини. Вона ставить ляльок в куток, щось їм вичитуючи? Б’є лінійкою по столу? Тоді пора спілкуватись з вихователькою.

Думаєте, це в нас так усе погано: дітей застуджують, глистами заражають, годують з погано вимитого посуду? Ні! Ось вам приклад: півторарічний хлопчик — син емігрантів з наших країв — ходить до садочка за 800 доларів в місяць (це в передмісті, а в самому місті від 1000). Але коли одного разу батько прийшов забирати дитину з садочка, виявилось, що в приміщенні дуже спекотно і відчинені вікна. Надворі був мороз. На зауваження батька вихователі ніяк не відреагували, а дитина наступного дня прокинулася з отитом – запаленням вушка. Сваритись батьки не хочуть, щоб не створювати собі проблем – чергу на садочок вони чекали рік, а на скарги чують відповідь: «Якщо вам щось не подобається, ви можете забрати свою дитину!» Хлопчику приписали антибіотики, батьки з ним бути не можуть, оскільки обоє працюють. Одним словом, розвинена країна.

Для наочності наведу відповіді моїх інтернет-друзів на питання "чи варто віддавати дитину в садочок?"

 

"Є різні дитячі садочки. Я, наприклад, свого водив в садочок до своєї мами (вона завідуюча садочком). Враження гарні. Дитина розвивається в товаристві з іншими дітьми, а не дома сама з собою або з мамою. В таких закладає є програма навчання, я впевнений, що вона дотримується на сто відсотків. В садочку працює багато гуртків, від малювання до басейну. Погодьтесь, що в домашніх умовах такого досягти важко. Вважаю, що віддавати дитину в садочок раніше двох років не варто. Шкода малятко. Воно ж ще й говорити толком не вміє, не говорячи  вже про решту." (батько, Київ).

 

"Мій похресник ходив у садочок, той що за першим будинком (біля дитячої поліклініки), і віддали його дуже рано, десь у півтора роки, але в садку музкерівником працює його бабуся, так що він був під подвійним наглядом. Став комунікабельним, рухливим, кмітливим. Цікавих заходів для дітей в них повно, ледь не щотижня. Возили і на екскурсії по місту. Скаржитись не було на що. Тепер будемо школу освоювати…" (Луцьк)

 

"Навіть взяти для прикладу свята… Новий рік. Дітей з раннього дитинства вчать водити хороводи біля ялинки, батьки в коридорі виглядають своє чадо. Це ж надзвичайно! Хіба можна дома таке створити? Свого молодшого я теж туди віддам. Діти – це щастя!" (батько, Луцьк).

 

"В садочок дитину треба віддавати обов’язково. Де ще вона навчиться битись і відстоювати свої іграшки?" (батько, Луцьк)

 

"НІ-ЗА-ЩО!!! Моя мама працювала в садочку, який вважався найкращим по ставленню до дітей. Я часто після школи туди приходила, була там годинами і такого надивилася!!! Там же ламають особистість дитини… Кого там хвилює, який в кого біологічний годинник? А як вирішується ситуація, коли кілька дітей хочуть гратися однією іграшкою? А харчування? Хіба ви не питаєте в дитини — що вона хоче їсти з того, що є? В садочку діти не можуть обирати. Мої двоє дітей в садочок не ходили. як не складно мені було все встигати, але я жодної миті про те не пошкодувала. (мама, Київ)

 

"Потрібно. З тієї точки зору, що соціалізація сьогодні дитині необхідна — без неї ніяк." (Дніпропетровськ)

 

"Я ходила в садочок, по тій простій причині, що батьки були на роботі, але страшенно не любила там бути. Хоча саме там навчилася їсти часник з борщем..
Мої знайомі мають 2-річну донечку, спочатку довго шукали їй садочок, керувалися критеріями — добрі вихователі, близько від дому, погодинне відвідування. Знайшли, мала ходила спочатку з плачем, потім з хниками, тепер, коли там почалися танці і різні руханки ходить із задоволенням.." (Тернопіль)

 

"Збираємось віддавати восени. Основний аргумент — людина живе у соціумі, при чому часто далеко не дружньому. Тому, все одно, колись починати. А раз так, то краще починати раніше: здатність адаптуватись краща та й невдачі не такі критичні. Тобто те, що в 7-10-14 здається трагедією на все життя, у 2 ще таким не є. А найбільший страх пов’язаний з тим, що всі мої вищенаведені теоретичні розмірковування нічого не варті, що дитині пропресують психіку і т.п. Побутових проблем не торкаюсь, бо тут уже можна перебирати." (мама, Івано-Франківськ).

 

"Одна моя родичка, сиділа вдома і водила дитя в садочок — "шоб був в колективі". Спочатку він там простудився, потім отруївся чимось, потім зламав руку. Я передумала віддавати діток в садок, коли гуляючи біля одного тут, де ми живем, почула як вихователька верещить на якусь бідну маму: "Єслі ви будєтє єщьо виступать і жалаватса то ето очень плохо отразітса на вашем рєбьонкє!!!!". А подумати — хто туди йде працювати? Я вчилась в педінституті, так, наскільки знаю, з випуску в державні садочки і школи пішли тільки останні двієчниці, які не змогли собі знайти пристойної роботи."  (мама, Київ, двоє синів, три і півтора року)

 

"Цілковита зрівняйлівка. Я молодших хотіла була віддати в садок "Монте Сорі", де начебто — індивідуальний підхід. Пішла, поспілкувалась із вихователями, зрозуміла, що там те саме. Через кілька років моє враження підтвердили деякі шкільні вчителі і батьки тих дітей. Ніхто з моїх дітей не ходив у садок. Було важко, доводилось працювати ночами і не зовсім робити те, що хотілось. Пізніше по черзі з чоловіком водили їх у різні школи для дошкільнят, на музику і т. ін. От вам до речі, соціальна адаптація. Але там викладачі не дозволяли собі тиснути на дитину, ніхто їх не годував із погано вимитого посуду й не заносив глистів, ніхто ні до чого ґвалтовно не змушував (наприклад, доїж, хоч вдавися, а то стоятимеш у кутку без трусів). І от парадокс: мої малі у Києві українізували дітей у дворі на майданчику. Тоді як садківські діти з україномовних сімей починали говорити ламаною російською. Можна про це дисертацію написати. Але кожен має вирішити для себе сам. От усі говорять: "Дитина спершу плакала, потім — звикла". Ви лише уявляєте собі, який це стрес у маленькому віці, і як катастрофічно він може позначитися на подальшому житті дитини?! Але, згодна, є діти цілком "садкові". Особливо, якщо пощастить з вихователькою "від Бога" (такі, хоч як це дивно, досі трапляються).
Щодо мене, то моя мама навмисне пішла працювати в садок, куди віддала й мене. Більшу частину днів я ховалася в маминій групі у кладовці й відмовлялась іти в свою. Зрештою, батьки побачили, що справа безнадійна і з 4 з половиною років почали лишати мене саму вдома, за що я їм дуже вдячна". (мама, Київ, троє дорослих дітей).

 

 

Можна довго розповідати жахливі історії про садочки або, навпаки, захоплюватися розвиненістю дітей в колективі, набором занять і т. д. Проте ні те, ні те не допоможе вирішити питання: йти чи не йти вашій дитині до садочка. Будьте терплячі: послідкуйте за садочком, в який плануєте віддавати дитину, познайомтесь з вихователями і адміністраторами, зрештою, знайдіть знайомого, який би "замовив" за вас слово. Розмовляйте з дитиною, пояснюйте їй, для чого віддаєте в садочок, зрозумійте, що зміна середовища для неї – травма. Навчіться заспокоюватись самі, не збирайте страшних історій, якщо вже ваша дитина ходить до дошкільного закладу.