Поговоримо про…

Поговоримо про…

«Маленька Ганнуся завжди щасливаі. Вона жила у своєму чарівному світі, який населяли чарівні мешканці: добрі леви, срібноголосі птахи. У Ганнусі, в її казці були і подруги, найсправжнісінькі подруги, яким можна звірити найбільші таємниці. Подруг звали Вінна і Вітта…»

Якщо чесно, то я чотири рази сідала писати про дивацтво. Про нього, ніби, багато сказано, багато написано. Ми сміємося, дивуємося, сердимося на дивацтва людей, що нас оточують. Це все відомо. А тепер візьміть ручку і спробуйте написати що-небудь написати, щоб це був не поділ диваків на класи, види, підвиди, щоб не описувати якихось конкретних прикладів, дивних саме вам (в той час, як хтось інший нічого дивного в усьому вами сказаному не знайде). Що ж, давно відомо, що «скільки людей, стільки релігій, в кожному домику свої гномики», приказки можна продовжувати, проте тарганів у кожній голові не перелічиш.

Тоді як писати про дивацтво?! Хто б порадив… Я хочу написати про диваків, маю величезну кількість матеріалу по темі, проте жодним чином не можуи написати щось нове, притомне і цікаве. Що ж, сказано-зроблено. Будемо класифікувати, раз уже простий людський розум не може осягнути всієї величини дивацтва людської раси.

Що буде мірилом не подібності? Що вважатимемо нормою, а що відхиленням від неї? А судді хто? Спробую почати з різних боків (раз уже я взялася за роль судді, з усією відповідальністю і безпристрасністю).

Про що писати? Про веселе і добродушне дивацтво ботана Паганеля чи про злостиве, людиноненависницьке дивацтво убивці Родіона Раскольнікова? Що нам більш дивно: занурена у власний кольоровий світ шизофренія чи агресивна, оголена високовольтними проводами психопатія? Ніби і те, і те викликає зворотній, глибинний викид адреналіну. А, скажіть, що нам ближче, демонічна сутність з усіма пороками людської душі чи янгольська, світла, альтруїстична? Демонічна нам зрозуміла, адже звичайна людина гріховна, як стверджують різні релігійні світогляди. Альтруїзм, доброта часто чи не викличуть емоцій більш негативних, ніж чужа агресія?  Ми, люди, намагаємося відсторонюватися від усього, що інакше, що нам не зрозуміле, чуже.  Все, що відхиляється від поняття  норми, нам дивне, дивне, дивне. Писати про якийсь свій життєвий досвід, про власні зустрічі з диваками? Але ж те, що мені видається дивним, може зовсім не бути дивним вам. От, наприклад, я не їм шоколаду і всі, хто мене оточують, вважають це дивацтвом, бзіком, а, проте, серед вас цілком можуть бути люди, які тільки знижуть плечима і погодяться: «а що тут дивного? Я теж не їм»

Подумалося ще от що. Наші смішні дивацтва перетворюються з часом на шкідливі звички. Хтось смикає себе за полу сорочки в розмові, хтось не правильно тримає зубну щітку, а ще хтось в пельменях виїдає серединки. А якщо об’єднати людей з різними дивацтвами – один любить складені у певному порядку ручки в пеналі, а інший смішно прицмокує, коли їсть, то може статися різне, особливо, якщо ці люди – чоловік і дружина. Хтось звикає, а комусь, як кислотою по відкритій рані…

Перечитую за горнятком м’ятного чаю все написане, все одно, не те. От якось задумалася знову. Відволічуся, бо, відчуваю, що толку з того мого писання мало, а сказати щось треба.

Давайте, краще, я вам розкажу про смерть. Або навіть не так. Про смерті. Колись, як тільки я вперше загорілася бажанням стрибнути з парашутом, на летовиську, де ніколи не ставалися трагедії, раптом загинула семи десятирічна бабуся-інструктор. Всі ветерани знизували плечима і казали: нормальна смерть, на максимальній швидкості. Тоді вперше думала: і правда, так би померти. Але то треба мати мужність не вчепитися за кільце мертвою хваткою, щоб не висмикнути його з дружнього колись рюкзака, який раптом став ворожим. Тим, хто міцно тримається усіма чотирма кінцівками за землю не зрозуміти.

А ще читала я про смерть альпініста, одного з не багатьох, хто підкорив усі чотирнадцять восьми тисячників світу. Так от, все своє життя він був дуже набожним, і щодня під час молитви просив, щоб Бог не дав йому померти в долині. Цей польський альпініст, можете при нагоді пошукати його, він відома людина, загинув під час сходження – попав у лавину. Хто зрозуміє бажання померти не в ліжку? Та, кожен, напевно! Всі мріємо про героїчний кінець. Хто хотів би загинути в лавині? Так само ніхто.

Дивацтва – це погано. Чесно. Дивацтва примушують людей робити дурниці, розгублено озиратися навколо в пошуках окулярів, що мирно в цей час спочивають на лобі власника, дивацтва роблять людей ворогами, які ні за що в світі не захочуть помирити своїх тарганів. Добродушне дивацтво Паганеля, маніакальне дивацтво Раскольнікова – і те, і те в однаковій мірі зло. Чому? Хто зна, скількох неприємностей можна було б оминути команді Дункана, якби не Паганель…

І хоч це погано, дивацтва закладені в людську істоту, як день і ніч у звичний хід життя світу. Так є і з цим нічого не зробиш. І навіть якби комусь надумалося позбутися усіх своїх дивацтв, стати абсолютно не дивакуватим, то такий сміливець виявився б найдивовижнішою людиною в світі… зі своїми тарганами J.

 

Юля Смаль

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*