Луцький опіковий центр (інтерв’ю)

Тут немає чорнобильців, афганців, інвалідів, тут є хворі: важкі, середні і легкі. І навіть чорнобилець з усіма посвідченнями, буде чекати півдня, якщо він легкий опіковий хворий, поки не розберуться з важким.

Чомусь усі думають, що в опіковому відділенні лікують опіки – попечену вогнем, електрикою, хімікатами шкіру.  Насправді ж, опікова хвороба – це важке порушення діяльності всього організму, коли уражаються і серце, і кров, і шлунок, і нирки, і печінка. Ускладненнями важких опіків бувають і виразки шлунку та кишківника, сердечні та нервові хвороби. Луцький опіковий центр та відділення пластичної хірургії приймає усіх, хто постраждав не лише від вогню, а й внаслідок аварій чи будь-яких інших подій, що привели до травми. Але травми не будь-якої, а такої, що вимагатиме втручання пластичного хірурга.

Завідуюча Опіковим центром другої клінічної лікарні міста Луцьк,а заслужений лікар України, Шепель Лідія Петрівна на розмови не має часу. Тут завжди багато роботи – хворі поступають щогодини: операції, огляди, знову операції. Буває одному хворому потрібна не одна, не дві, а цілий десяток пересадок шкіри. Наприклад, щоб сформувати втрачене вухо, шкіру з живота спочатку приживляють на руці, а лише після того пересаджується на «постійне місце». Але й це не все. Тільки тоді, коли тканина приживеться займаються «ліпкою» форми.

Опікове відділення за давніх часів, яких дехто й не пам’ятає, справляв гнітюче враження. Повз другий поверх лікарні відвідувачі, хворі та й самі лікарі, намагалися швидше пройти, щоб позбутися неприємного, важкого запаху відділення, відчуття важкої хвороби. Зараз охайні, викладені плиткою палати тішать погляд хворого (відвідувачів сюди не пускають, оскільки більшість пацієнтів після важких операцій, такої тиші, як в цьому відділенні не зустрінеш більше в жодному крилі лікарні). Стерильний запах стериліуму та спирту, у, сучасні ліжка, ритмічно гудуть апарати життєзабезпечення – це сьогоднішній Опіковий центр.

—         Все спонсори, – каже Лідія Петрівна. – Фінансування, що надається державою, не достатнє – Трохи більше, ніж дві гривні в день на хворого. На ремонт відділення лікарня виділяє гроші дуже рідко. Але біди немає: обладнання все нове, недавно зроблений ремонт.

Проте, на запитання: «скільки середньостатистичному хворому обійдеться лікування?» тут відповідають: «по різному». Зрозуміло, що дві гривні вдень – це пластинка недорогих анальгетиків.

—         Обговорюємо з хворим, скільки він може потратити грошей, а тоді складаємо йому список ліків, які можна купити тут же в аптеці. Насправді, до нас за рік попадає до двадцяти так званих бомжів, — розповідає головний лікар. – Лікуємо і їх. Адже, крім сумнозвісних двох гривень, лікарня забезпечує відділення усім необхідним: бинтами, антисептиками, антибіотиками, мазями, нехай недорогими, але ж ліками! І годуємо їх краще за інших, бо до інших прийдуть, а цих нещасних немає кому відвідати.

Є в Опіковому центрі і тема для гордості. Хоча сюди регулярно потрапляють діти з різними опіками, вони тут не вмирають. Ось уже близько десяти років тут не померло жодної дитини. Що змінилося? Змінилося обладнання, лікування. Змінилося і ставлення лікарів до пацієнтів, поступово зникає байдужість, коли пацієнти – це просто сировина для виконання п’ятирічок, самі лікарі визнають, що поступово, хай там як, а світ стає кращим.

— Нема біди! Я не вірю в цю біду, про яку всі навколо говорять! Ви подивіться на лікарні, адже вони – обличчя здорової нації. От ми поступово виліковуємося!

В лікаря з таким величезним досвідом, як у пані Шепель, збереглося в пам’яті чимало цікавих лікарських історій, на жаль, більшість з них з поганим кінцем. Проте під час бесіди вона згадала останній випадок. Три молодих чоловіка, три шахтера з Ново волинської шахти, потрапили під завал в забої і постраждали від вибуху метану. В усіх трьох важка опікова хвороба, багато пластичних операцій по відновленню. В усіх трьох однакове ускладнення – кровоточива виразка шлунку, усі троє вижили після десятка операцій за два місяці. Трагедія сталася на Різдво, а якраз в переддень нашої розмови, наприкінці лютого чоловіків, нарешті, виписали додому.

Опіковий центр – специфічне місце роботи, напевно, при розподілі по закінченні навчання про таке не мріють: багато болю, багато смерті. Хворі не хочуть фотографуватися, ховаючи від камери бинти і шрами, медсестри не мають часу перепочити і поправити зачіску: аналізи, проби, уколи, перев’язки, лікарі з’являються в коридорі, щоб одразу знову зникнути в операційній чи в палаті нового хворого. От і завідуюча відділенням всередині дня, виділивши кілька хвилин на відпочинок і розмову, просила її, втомлену і заклопотану не фотографувати.

Залишилося тільки сказати, що Опіковий центр і відділення пластичної хірургії другої лікарні Луцька – гарне і затишне місце, але дуже не хотілося б на собі випробувати привітність тамтешнього медперсоналу…

 

Юля Смаль

Луцький опіковий центр (інтерв’ю): 1 комментарий

  1. Будь ласка якщо можна дайте інформацію де я можу прокунсультуватися що до застарілих опіків на ногах. У сина йому 13 років, обпікся у 2 роки.

Обсуждение закрыто.